PTV UA. Президент склав присягу на книзі, яка зберігалася в Полтаві

Новий Президент України склав присягу з правою рукою на Пересопницькому Євангелії – найдавнішою релігійною книгою староукраїнською мовою. З середини ХІХ століття і до Другої світової вона зберігалася в Полтаві.

Раз на кілька років в одній із кімнат сховища Інституту рукописів у Києві відкривають спеціальний сейф, з нього дістають дерев'яну скриню, відмикають ключем і за допомогою стрічок із тканини обережно виймають 9-кілограмовий скарб.

Це – книга, писана у XVI столітті на пергаменті. Перша релігійна книга староукраїнською мовою, яка дійшла до наших часів. Саме на ній як на символі нації присягають українські Президенти. Ця реліквія дивом збереглася, переживши полювання, поневіряння за кордоном, ризикуючи бути спаленою або знищеною. Кілька десятиліть Пересопницьке євангеліє – а мова саме про нього – провело й у Полтаві.

Ця книжка з ХІХ століття зберігалася в Полтавському Краєзнавчому музеї – і лише дивом була врятована під час війни.

"У 1941 році частину музейних колекцій з Полтави евакуювали до Уфи та Тюмені — вивозили найцінніше і те, що можна було швидко спакувати. І хоч у списку спакованих речей Пересопницького Євангелія не було, хтось зі співробітників музею поклав його до ящика з порцеляною. Усе, що вдалося завантажити у вагони, тодішній завгосп музею вивіз до Уфи. Після війни рукопис повернувся не до Полтави, а в Київ, у фонди Києво-Печерського історико-культурного заповідника", – писала Світлана Чорна у статті "Євангеліє: від гетьмана Мазепи до президентів незалежної держави" для "Голосу України".

Там, у Лаврі, реліквію знайшли 1948 року й перемістили на нинішнє місце зберігання. Ім'я того, хто запхнув 9-кілограмову книжку в ящик з речами на евакуацію, історія не зберегла, але він врятував справжній скарб.

На час створення фоліанту в XVI столітті православна служба велася церковнослов'янською мовою. А люди спілкувалися іншою, місцевою, як її зараз називають, староукраїнською. Її легко зрозуміти навіть нам, на відміну від церковної. У XVI столітті, коли починалося друкарство, коли католицизм лише сунув на українські землі, а місцеві князі зберігали свою "руську" та православну ідентичність, виникла потреба в книжці для читання й обговорення, а не служби.

Автори (про них згодом), ніби вибачаючись за цю вольність, пишуть у передмові так:

"А іже єсть прекладала із язика болгарського на мову руськую, то для ліпшого вирозумленя люду християнського посполитого. Отож, товаришу милий, не скорби…".

З Полтави у революційні часи на початку ХХ століття книгу не вивезли і не знищили, як багато інших релігійних експонатів. Можливо, врятувало том те, що 1915 року його передали до музею.

Журналіст "Полтавщини" Ян Пругло наводить витяг із праці Тетяни Супрун та Катерини Фесик «Найсвященніший раритет (з історії колекції Полтавського краєзнавчого музею)»:

"В інвентарній книзі № 38 Полтавського краєзнавчого музею, що мала відомості на експонати від № 49001 до 50307, під № 50300 значиться: «Євангеліє «пересопницьке», рукописне, на 482 аркушах одбірного пергамента (з них перший аркуш незаповнений), виконане «полу уставом» оздоблене різнокольоровими заставками, виконаними золотом, кіновар’ю та фарбами".

Можливо, цей "паспорт" книжки ще раз урятував їй життя.

У музеї ж Пересопницьке євангеліє опинилося після перебування у давньосховищі Полтавської єпархії.

"Про наявність цієї унікальної книги в Полтавському Єпархіальному Давньосховищі свідчить інвентарний запис і опис пам’ятки. Пам’ятка значиться в інвентарних описах під № 121" – пише Ян Пругло.

А підпорядковувалося давньосховище духовній семінарії, яка розташовувалася в одному з корпусів Аграрної академії з фасадом на вулицю Сковороди. Філософ, теж, до речі, навчався у цій семінарії, але коли вона була ще не Полтавською, а Переяславською, до переведення в 1862 році.

І навіть у ці відносно "спокійні" часи Євангеліє могло зникнути з України, однак повернулося до Полтави.

"У 1873 році один з полтавських архієреїв показав фоліант тодішньому міністру народної освіти і обер-прокурору Священного Синоду графу Толстому, який забрав книгу і подарував її князю Петрові Георгієвичу, принцу Ольденбурзькому. Але в 1887-му її повернено в бібліотеку Полтавської духовної семінарії вдовою князя", — розповідала кандидат історичних наук Ольга Степченко Світлані Чорній в коментарі журналістці у згадуваній статті.

"Коли ж українська церква остаточно підпала під п’яту російського Синоду і на переяславську кафедру почали призначатися єпископи-росіяни, Святе Письмо українського «друку», як непотрібне для богослужінь, було передано до бібліотеки Переяславської семінарії", — розповідала також Ольга Степченко.

У Переяславі ж книжка опинилася теж за загадкових обставин. Місцевому собору її подарував гетьман Іван Мазепа 1701 року, коли його закінчили будувати. Оплатив будівництво сам гетьман. З тих пір у книзі є запис:

"Сіе евангеліе прислано и дано есть от ясне Вельможного Его Милости Пана Іоанна Мазепы Войск его Царского Пресветлого Величества запорозьких обоих сторон Днъпра Гетмана ... року 1701, априля 16 дня".

Як книжка опинилася у Мазепи – невідомо. Її доля від 1600 року, дати останнього інвентарного запису в Пересопницькому монастирі, де нею користувалися, не з'ясована. Відомо, однак, що 1630 року обитель разом із майном та землею перейшла до єзуїтів.

"Його власник, князь Миколай Чорторийський, який дотримувався католицького віровизнання, звернувся до короля Сигізмунда ІІІ з проханням передати обитель Клеванській єзуїтській колегії. Король відразу видав грамоту, згідно з якою монастир разом з майном та земельними угіддями переходив у володіння єзуїтам", – писав Петро Кралюк у статті "Геній знайомиться зі святинею" у газеті "День"

За іронією долі, саме предок князя-католика доклався до створення святині: православному князеві Івану Чорторийському належав монастир, де творили книжку.

"...Євангелія ся написана накладом благовірної і христолюбивої княгині дружини Кузьми Івановича Заславського Параскеви, іначе Анастасії Юрівни, уродженої княжни Гольшанської, при благовірному і христолюбивому князю Івану Федоровичу Чорторийському, зятя ся милостивого, частково при Пересопницькому Різдва-Богородичному монастирі, а частково в дівочому монастирі Заславському з 1561 року по 1566 рік, де Анастасія Юріївна по смерті чоловіка була ігуменею" – ідеться у самій книзі.

"То був час, коли старовинні українські (руські) роди Острозьких, Заславських, Слуцьких, Вишневецьких, Чарторийських (теж причетних до Книги), Соколинських, Пузин і багатьох інших, чиє національно-релігійне ренегатство оплакуватиме пізніше в "Треносі" Мелетій Смотрицький, — ще завзято трималися "руської віри", пишаючись предківською православною благовірністю", – писав у статті для "Дзеркала тижня" Василь Глинчак, мистецтвознавець.

Роботу почали в Заславському монастирі (нині Ізяслав Хмельницької області), а скінчили в Пересопницькому. У тиші монастирських келій, за свічками й при денному світлі, маючи підтримку й схвалення господарів, але і при близькому наступі суворого польського католизизму, – писали книгу на віки її автори: чернець, а потім архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, писар Михайло Василієвич і ще один безіменний їхній помічник. Писали нескоро: по кількасот літер за день, старанно виводячи їх каліграфічним письмом (це робив Михайло) з перекладу й пояснень Григорія. Писали на пергаменті, а не на папері. Робили пергамент зі шкіри ягнят, її промивали, вимочували, розтягували на рамах й шкребли ножами, щоб позбутися шерсті, м'яса й жиру, потім обробляли пемзою, висушували й втирали розчини й пасти для кольору й однорідності. Книжка виходила дуже дорогою і вимагала багато праці. Над оздобленням і оформленням працювали безіменні майстри – лише в наші часи дослідники, співставляючи манеру й почерк, намагаються з'ясувати, хто були ці люди.

Але ілюстрації – у відмінному стані й зараз. Зрозуміти ту староукраїнську мову може будь-хто нині, хоча книзі – майже півтисячі років. Коли автори закінчили її 1566 року – того ж року померла фундаторка всієї справи Анастасія Жеславська – до появи в Україні "Апостола" й "Букваря" першодрукаря Івана Федорова, який утік із Московського царства до Литви, а потім до Львова, лишалося вісім років. Він друкував церковно-слов'янською, і технологія дала більше життя цій літургійній мові. Перша ж релігійна староукраїнська книжка зазнала поневірянь, спершу "ховаючись" від наступу католицизму, а потім – від полювань ревнителів "церковно-слов'янської літургії" та "великоросійського світу" з Москви. Ховалася в тому числі й у Полтаві, дивом урятувавшись і від російських "колекціонерів", і від спалення німцями разом із музейними фоліантами, і від зникнення у нерозібраному мотлоху, повернутому з Уфи до Києва.

Тепер це – один із символів нації. З полтавським слідом.